Кілька днів тому американське видання The New York Times опублікувало репортаж фотографа Крістофера Пейна з найбільшої американської фабрики, де майже 130 років виготовляють олівці. Світлини настільки унікальні й талановиті, що ми у редакції Д.Магазину одразу переклали публікацію для наших читачів. Далі – текст Сема Андерсона, постійного колумніста NYT.
Олівець – це маленька чарівна паличка: шматочок дерева, який відстежує найменші порухи вашої руки, коли пишете чи малюєте. Я зараз використовую один, малюю дивні маленькі петлі й риски, щоб написати цю статтю.
Олівець – інструмент на дивовижу чутливий. Лінії, які він лишає на папері, можуть бути товстими чи тонкими, криком чи шепотом, бетонними блоками чи лезом весняної трави – усе залежить від сили натиску, настільки ніжного, що він навряд чи зруйнував би дбайливо виставлену доріжку доміно.
Олівець достатньо витончений, щоб відстежувати градацію рухів людської руки, і водночас настільки простий, що користуватися ним може і малюк.
Однак таку простоту дуже важко виробляти. Американська General Pencil Company з 1889 року перетворює величезну кількість сирих матеріалів – фарбу, графіт, віск та кедрову деревину на акварельні олівці, палички деревного вугілля, пастелі. Сотні тисяч інструментів з’являються нібито й нізвідки посеред Джерсі Сіті.
Фотограф Крістофер Пейн відвідував фабрику разів 12 протягом кількох років. Він прискіпливо документував кожну стадію виробничого процесу. Його світлини розкривають таємниці геть різних світів, схованих за стінами заводу.
Підвал, де робітники обробляють деревне вугілля, – це всесвіт абсолютного сірого: сірі сорочки й руки працівників, сірі машини, які ковтають сірі інгредієнти. Дивовижну кількість роботи тут виконують вручну, тому потім люди витрачають по кілька днів, щоб відмити руки повністю.
Стрижні олівців випливають тут зі станків, наче свіжа італійська паста з печі, гладенька й вогка. Вони готові, щоб з них нарізали шматки потрібної довжини та висушили перед тим, як одягти у дерев’яні мушлі.
Інша частина фабрики – це територія виверження кольорових вулканів. Червоні олівці чекають, доки їх занурять у синю фарбу (це так звані «редакторські» олівці, якими вносять правки у поважних американських виданнях). Робітниця на ім’я Марія щотижня добирає колір своєї сорочки та манікюру так, щоб він пасував до кольору пастельних осердь, які цього тижня вироблятимуть тут.
Пейн чудово передає своєрідну красу потужних промислових машин: дивну будову ланцюгів і пасків конвеєра, металевих дисків, приладів, вкритих цілими поколіннями жиру. Йому вдалося показати дивний процес розпаду простого, здавалось би, інструменту – олівця, на ще простіші компоненти.
На фабриці панує дивна естетика: відтінків кольору сірих графітових осердь, складених докупи під стіною, сотень й тисяч олівців, розкладених у вертикальні вежі, схожі на бджолині соти. Коли новенькі інструменти гострять, швидко-швидко обертаючи колесо наждачного паперу, у повітрі повсякчас літає деревна стружка.
В епоху безкінечних екранів скромні олівці почуваються по-революційному чесними: вони роблять те, для чого створені, ось тут, безпосередньо перед нашими очима. Олівці лишаються осторонь цифрового двобою джиу-джитсу, який точиться у світі. Вони рятують нас від хвороби забуття: записують кліпання очима, порухи пальців, секретні думки й погляди. Без них частина нашого існування перетворилася б на ніщо.
Фотографії Крістофера Пейна роблять дещо вкрай просте: вони зберігають секрет народження предметів, які ми звикли сприймати як даність. Вони демонструють гордість людей, котрі виготовляють ці нібито прості речі – так само, як і ручну працю, яка швидко зникає на догоду автоматизації.
І ці світлини Пейна, і самі олівці є доказом життя, яке одного дня може зникнути.
Фото — Christopher Payne
nytimes.com